Перший свій сезон "Волинь" закінчила на 13-у місці серед 17 команд, хоча протягом чемпіонату постійно перебувала в десятці кращих команд зони, та невдачі на фініші відкинули нашу команду нижче. Наступні два роки стали провальними - двічі поспіль лучани фінішували на останньому місці. Початком виходу з кризи став 1963 рік, коли "Волинь" піднялася на 17-е місце з 20 команд. Але в перехідних матчах того сезону з чемпіоном області лучани поступилися володимир-волинському "Зеніту" 0:1 і 3:3. Та все ж, обласне керівництво вирішило залишити у класі "Б" саме "Волинь".

Надалі результати команди покращилися, але з року в рік її переслідувала нестабільність. Чудовий початок сезону-64 був змазаний суцільними невдачами у другому колі. Досить яскраву гру волиняни демонстрували у 1966 році, коли протягом 30 турів входили до лідируючої п'ятірки. Та знову ж - серія поразок та нульових нічиїх відкинула команду на 12 місце, хоча від того ж п'ятого її відділяло 4 очка. У наступні сезони команда виступала із зривами, стрибаючи з дванадцятого на дев'ятнадцяте місце в таблиці. А у 1968 році клуб було передано під опіку нового "спонсора" - Машзаводу (згодом - Луцький автомобільний завод) і перейменовано у "Торпедо".
Останній сезон у класі "Б" став найкращим для команди. На зимових зборах у Закарпатті "Торпедо" виграло досить престижний в ті часи Кубок Федерації футболу УРСР "Підсніжник". А у чемпіонаті-70 команда досить впевнено провела зональні змагання і фінішувала на другому місці. На жаль, у фіналі сил не вистачило і лучани опустилися на 8 сходинку у таблиці.

1971 року клас "Б" було розформовано, а кращі його команди включено до новоствореної другої ліги. Серед них було й луцьке "Торпедо". Однак, перший сезон у другій лізі не вдався - передостаннє 25-е місце. Зате позаду був наш найпринциповіший суперник - рівненська "Горинь". За регламентом обидві команди мали залишати другу лігу, але Федерація футболу УРСР, зважаючи на втрату майстрівських команд у двох суміжних областях Західної України, прийняла рішення залишити команди обох міст у другій лізі. Проте 1972 року на базі команди міста Луцька було сформовано команду майстрів Прикарпатського військового округі і утворено СК Луцьк. У 1972 і 1973 роках, не дивлячись на зміну відомства, лучани перебували серед аутсайдерів. Тому логічною стала зміна тренера - наприкінці 1973 р. на тренерську посаду прийшов Ернест Іванович Кеслер. Йому вдалося покращити справи команди і підняти її на 19 місце, а у наступному сезоні - на дев'яте.

1975 рік став знаменним для волинського футболу. СК Луцьк здобув бронзові нагороди чемпіонату УРСР. Хоча команда стартувала посередньо, та до кінця першого кола розігралася, здобувши у двох його останніх домашніх матчах перемоги над севастопольською "Хвилею" 5:0 та херсонським "Локомотивом" 6:0. Починаючи з 27 серпня і до кінця сезону волиняни видали безпрограшну серію з 12 матчів та вперше у своїй історії зійшли на п'єдестал пошани. На жаль, у півфінальному турнірі за вихід у першу лігу СК Луцьк зайняв останнє місце. Та варто зазначити те, що "методи" здобуття очок застосовані суперниками були зовсім неспортивними, у трьох з п'яти матчів у ворота лучан призначалися пенальті в останні 10 хвилин матчу, які й вирішували долю гри. У цьому ж сезоні команда виграла "Рубіновий кубок", який вручався команді, що забила найбільше голів у чемпіонаті. Такою командою виявився СК Луцьк, гравці якого у 32 матчах 46 разів відзначалися у воротах суперника.

Бронзові медалі 1975 року отримали: воротар - О.Швойницький; захисники - В.Сергєєв, В.Демидов, А.Савчук, М.Лялек; півзахисники - В.Фігель, А.Тихонович, В.Фурсов, І.Шангін, нападники - В.Дударенко, М.Пристай, А.Безсмертний, М.Дударенко. Начальник команди - З.Г. Хафізов, головний тренер - Е.І. Кеслер. Крім того, нападник Володимир Дударенко з 14-ма м'ячами став кращим бомбардиром чемпіонату.

Влітку наступного року СК Луцьк взяв участь у чемпіонаті Збройних сил СРСР і зумів вибороти срібні нагороди першості. Та після сезону 1976 року, коли СК Луцьк фінішував на 9-му місці, керівництво ПрикВО вирішило перебазувати команду у Львів - відповідно, із змагань колективів фізкультури знявся львівський СКА і до нього було переведено весь склад луцької команди. Тому й не дивно, що "Торпедо" (команду наспіх зібрали у лютому 1977 року і передали на баланс автомобільного заводу) потрапило до стану аутсайдерів. Так само й у наступні три сезони лучани перебували на задвірках турнірної таблиці, постійно вирішуючи завдання збереження місця у другій лізі. Хоча, наприклад, у 1979 році "Торпедо" досить непогано провело перше коло, постійно перебуваючи у десятці кращих. Але одна перемога у 23-х матчах другого кола відкинула торпедівців донизу.

Черговий сплеск відбувся у 1981 році, коли тренер В. Першин, залучивши до складу команди талановиту молодь та досвідчених ветеранів, зумів створити бойовий колектив. З 20 місця 1980 року "Торпедо" піднялось на 8-е. Фішкою сезону стали дві перемоги над полтавським "Колосом" - по 5:0 у Луцьку та Полтаві.
У наступні сезони "Торпедо" перейшло в розряд міцних середнячків і постійно фінішувало в середині турнірної таблиці. У команді награвався кістяк з досвілчених гравців, зменшилась щосезонна ротація складу тощо. Черговий спалах прийшовся на 1986 рік, коли кероване Мироном Маркевичем "Торпедо" впевнено пройшло турнірну дистанцію і було серед претендентів на "бронзу". Її доля вирішувалася у матчі останнього туру СКА (Київ) - "Торпедо" - у обох команд була рівна кількість очок. На жаль, лучани поступилися 0:2 і фінішували п'ятими, адже нас обійшла ще й тернопільска "Нива".
В цьому ж році "Торпедо" отримало приз для команд другої ліги "Знак якості", що присуджувався команді, яка підготовила найбільше гравці для команд першої та вищої ліги і зібрала найбільше глядачів. Враховуючи те, що протягом сезону лише у вищу лігу з луцької команди відправилися О. Федюков, О. Бенько та В. Сторчак, то здобуття цього призу стало закономірним.
1987 рік відзначився виходом команди до 1/16 фіналу Кубка СРСР, де торпедівці поступилися московському ЦСКА 0:1 та 0:0. Та невдалі виступи у чемпіонаті призвели до відставки М. Маркевича, а на його місце прийшов другий тренер команди - Віталій Кварцяний, який підняв команду з 16 на 8-е місце.

Зважаючи на політичні та економічні зміни в житті країни, 30 січня 1989 року на зібранні громадських організацій міста було створено госпрозрахунковий футбольний клуб, якому повернули його першу назву - "Волинь". В цьому ж сезоні лучани з перших же ж турів включилися у боротьбу за найвищі нагороди і, впевнено пройшовши напружену дистанцію з 52 матчів (32 перемоги при 6 поразках), здобули звання чемпіонів України. Рекорд клубу поставив нападник Володимир Дикий, який забив за сезон 22 голи. На жаль, перехідний турнір за вихід в першу лігу знову не покорився нашій команді. "Підніжку" поставила й Федерація футболу СРСР, яка заборонила дозаявляти гравців на перехідні матчі, а перед самим їх початком відмінила цю постанову, попередивши про це лише конкурентів "Волині". Маса травмованих гравців призвела до того, що на поле у якості польового гравця довелося випускати навіть воротаря Бурча. Тому волиняни не змогли на рівних конкурувати з суперниками і задовольнилися другим місцем.

Золоті медалі Чемпіонів України 1989 року отримали: воротарі - Р. Лайзан, М. Бурч; захисники - В. Антонюк, О. Федюков, І. Польний, Г. Шухман, Р. Крищишин; півзахисники - А. Раденко, М. Слука, А. Федецький, С. Ковальов, В. Гащин, В. Мартинюк; нападники - А. Зейберліньш, В. Дикий, П. Філонюк, В. Мозолюк. Начальник команди - А.А. Барабасевич, головний тренер - В.В. Кварцяний, тренер - О.П. Єщенко.

Після чемпіонського сезону настав певний спад, однак сезон 1991 року "Волинь" закінчила на 8-му місці у "буферній" Західній зоні другої ліги. Це дало змогу увійти в перший національний чемпіонат України в якості вищолігової команди. Перший сезон виявився для волинян вдалим - 5 місце в групі. Хоча протягом сезону команда певний час перебувала й серед лідерів. Однак, влітку трапилась досить неприємна подія - головний тренер "Волині" М. Маркевич без попередження залишив команду й вирушив до Львова, прихопивши з собою двох ключових гравців - Плотка й Топчієва. Фінансові і організаційні проблеми, які почалися в той час у більшості клубів України торкнулися й "Волині". Протягом третьго та четвертого чемпіонатів України команда гідно виступала, двічі займаючи 11 місце в таблиці, та двічі доходила до чвертьфіналу Кубка України. Однак, весь вантаж тягнули на собі досвідчені ветерани, а гідної їм молодої заміни не було. Тож коли почали вибувати один за одним Антонюк, Польний, Федецький, Бурч, команда пішла на спад. Після серії невиразних матчів на початку сезону 1994/95 років уболівальники змусили піти з тренерського містка Романа Покору. Команду прийняв легендарний Віталій Кварцяний. Йому вдалося зберегти у тому сезоні місце у вищій лізі. Але... Відсутність дієвої підтримки з боку спонсорів та органів влади не сприяла покращенню результатів. Проте, на початку другого кола керівники облдержадміністрації звільнили Кварцяного з посади головного тренера і призначили на його місце Юрія Дячука-Ставицького. Тому так і не вдалося знайти взаєморозуміння з гравцями і "Волинь" вибула до першої ліги.

Піднімати команду у першій лізі було покликано її колишнього гравця Анатолія Раденка. І йому це вдалося - в сезоні 1996/97 на 90% змінений склад, у якому з'явилося багато молодих гравців видав супер-гру. Після першого кола лучани закріпилися на другому місці. Але фінансові проблеми залишалися невирішеними. Знову довелося продавати ключових гравців. Як результат - в другому колі лучани не витримали конкуренції з більш потужними суперниками й задовольнилися четвертим місцем.

Надії покладалися на наступний сезон. Але після чотирьох турів команду залишив Анатолій Раденко, взимку для поповнення клубної каси було продано Володимира Гапона і Анатолія Тимощука. Таким чином, "Волинь" зійшла в роль міцних середняків першої ліги. А от чемпіонат 1998/99 років і взагалі міг закінчитись катастрофою - зазнавши у другому колі семи поразок поспіль, лучани наблизилися до зони вильоту. Усе вирішував останній матч сезону з донецьким "Шахтарем-2". До честі лучан, програючи 0:2 на 20-й хвилині та маючи в пасиві вилученого гравця, вони зуміли зібратися і врятувати матч - 5:2. Після певного підйому в дев'ятому чемпіонаті, у сезон 2000/01 років "Волинь" увійшла в стані піке. Від складу попереднього сезону залишився один Олег Федюков. Невиразна гра протягом першого кола ледве дозволила лучанам піти на перерву на 15 місці, за яким знаходилася друга ліга.

І ось у цей скрутний момент на поміч команді прийшли відомий бізнесмен, що став новим президентом клубу, - Василь Столяр та головний тренер Віталій Кварцяний, які відразу поставили задачу - вихід до вищої ліги. У другому колі "Волинь" піднялася на дев'яту позицію в таблиці, здобувши в останньому матчі феєричну перемогу над київським ЦСКА-2 - 7:0. А в чемпіонаті 2001/02 Віталій Кварцяний вдруге привів "Волинь" до золотих медалей...

Ще перед стартом сезону фахівці відзначали "Волинь", як одного з головних претендентів на вихід до вищої ліги, адже у команді зібралося багато кваліфікованих та досвідчених гравців. Так воно й сталося - сезон команда пройшла на одному диханні. У домашніх матчах було зафіксовано стовідсотковий результат. А з 20 вересня 2001 по 8 квітня 2002 року команда видала 13-матчеву переможну серію. За сім турів до фінішу лучани забезпечили собі місце у вищій лізі, а за три - достроково стали чемпіонами. Нападник "Волині" Василь Сачко з 17-а голами став кращим бомбардиром ліги.

Золоті медалі Чемпіонів першої ліги 2002 року отримали: воротарі - Ю. Нікітенко, Р. Нестеренко; захисники - О. Федюков, Ю. Кондаков, В. Розгон, Л. Гальчук, Я. Комзюк; півзахисники - В. Гащин, Ю. Дудник, С. Гончаренко, А. Пісний, В. Гапон, Д. Топчієв, О. Агарін; нападники - В. Сачко, С. Кривий, О. Гребеножко, В. Луценко, В. Мацюк, С. Гордун, В. Солодкий, О. Столярчук. Президент клубу - В.А. Столяр, головний тренер - В.В. Кварцяний, тренер - П.І. Кушлик.

Сезон 2002/03 також видався успішним - "Волинь" як для дебютанта виступила вражаюче. Двічі був обіграний чемпіон - донецький "Шахтар" 2:0 і 3:1, волиняни вдома здолали й нового чемпіона - київське "Динамо" 1:0, команда дійшла до півфіналу Кубка України. Шосте місце стало винагородою за такі успіхи. Та надалі справи пішли кепсько - у чемпіонаті 2003/04 років протягом перших восьми турів лучани не здобули жодної перемоги. Ціною надзусиль на фініш першого кола команді вдалося залишити зону вильоту... Проте якісна доукомплектація "Волині" у міжсезоння дозволила команді впевнено почуватися в другому колі і вирішити головне завдання - прописку у вищій лізі було збережено. Чотирнадцятий чемпіонат України став для "Волині" двозначним - починаючи із старту сезону лучани вклинилися у боротьбу за місце в "зоні УЄФА", але посеред другого кола з командою трапився спад - за нічиїми пішли поразки і у підсумку - лише восьме місце, хоча протягом 25-и турів наша команда упевнено трималася в четвірці кращих. За схожим сценарієм проходив і сезон 2005/06. Не дивлячись на певну нестабільність, на фініш першого кола "Волинь" прийшла на третьому місці. Проте катастрофічне становище з фінансами клубу призвело до відтоку гравців "основи" та повільного падіння донизу турнірної таблиці. Сталося те, у що ніхто не вірив - після останнього туру лучани змушені були розстатися з елітним дивізіоном українського футболу.